ДРУЖЕСТВЕННЫЕ САЙТЫ

АВТОРИЗАЦИЯ

 КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«    Октябрь 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 
Просмотров: 38

"Ми не раби - раби не ми"

Леонид Марченко


Спочатку – про автора. Про Юлію Чернієнко.

Ніколи не думав, що така тендітна – спокійна і розсудлива – молода жінка може здивувати. Причому – дуже сильно. Знав її як поетесу, яка писала гарні вірші, яка працює в обласній бібліотеці для дітей імені Дніпрової Чайки. І раптом почув, що вона перемогла у Всеукраїнському літературному конкурсі для молоді «Гранослов». І основою для перемоги стали не поетичні рядки, а прозовий твір – повість «Раби».

Прочитав її, як то мовиться, на одному подиху. І знову здивувався: відкіля у молодої авторки, крім безперечного таланту, ще й величезний життєвий досвід? Бо тема, котру вона взяла для свого твору, і складна, і несподівана для нашого часу. Зрідка в періодиці зустрічалася інформація про те, як в тому чи іншому місці фермери силком утримували робітників, відбираючи в них паспорти, щоби люди весь сезон гнули спини на сільських глитаїв. Але така звістка сприймалася якось відсторонено – немов це на іншій планеті відбувається, а не поруч із нами. Пам'ятаєте з букваря: «Ми не раби, раби не ми»?..

"Ми не раби - раби не ми"
У повісті «Раби» письменниця дала соціальний зріз неприглядного явища, коли одні експлуатують інших без їх згоди, зробив тих рабами, знущаються над ними і фізично, і духовно. І стає моторошно від того, що деякі люди заради наживи здатні не просто зламати собі подібних, а й ще перетворити їхнє життя на тваринне. До того ж на такому положенні утримуються не декласовані особи, а успішні – з освітою, які мають батьків, престижну роботу.

Лесь і Віра, у яких все попереду, працюють у рекламній агенції. Їм і на думку не спадало, що їхнє відрядження несподівано обірветься, що незабаром вони влучать у пастку. Проти своєї волі вони опиняються на сімейній фермі зі символічною назвою Щастя. І от із цього моменту авторка крок за кроком показує, як змінюється у молодих ставлення до життя. На відміну від інших, які ще раніше попали на ферму Щастя – дід Петро, Настя і Василь, новачки не бажають позбуватися гідності, вони чинять спротив хазяям ферми. Але фізичні тортури зовсім не просто витримати, і вони підкоряються на якійсь час, щоб діждатися влучного випадку для втечі.

Психологічно достовірно письменниця показує сімейку сільських рабовласників – господаря, хазяйку, їх сина Арсена. Ось він як розмірковує: «…закони – дурна штука: вони частенько змінюються і їх не розбереш до пуття. Приміром, ще якихось півтора століття тому мільйони людей скніли в кріпацтві й мовчали, бо такий лад заохочувала держава… Тепер же закони ті самі: є панівна верхівка, а є безправний народ, який париться за мізерну копійку на нелюбих роботах. Тому рабство виправдане – хай краще ці людці попрацюють на нього, молодого перспективного фермера, який підіймає економіку держави».

У людей, які гнуть спину на фермерів, відібрали їхні справжні імена, замість дали клички, як тваринам. Настя – це Кухарка, Василь – Пролетар, Петро – Дід. Новоприбулі Лесь і Віра стали: перший Патлатий та Інтелігент (відразу два прізвиська), друга – Краля.

Підлеглих вірно охороняє «друг людини» – пес Алабай, що перетворився на міфічного Цербера. Авторка відвела для описання життя цієї тварини цілу главку, бо він головний наглядач, для якого «Угрузтися іклами у стегно – то забавка, а от вчепитися у горлянку – неперевершена насолода».

Кілька разів хазяйський син Арсен домагався Віри, але на її захист завжди ставав Лесь. Хоча вони дуже різні та ледь терплять одне одного. Керівник рекламної агенції, батько Віри, пояснив приватному детективу, якого найняв для пошуку Леся і доньки, чому не втручається в їхні відносини: «…їх неоголошене протистояння інколи вигідне – такі іскри креативу поміж собою крешуть, чого б ввічливі колежанські стосунки не дали б».

Ні напівголодне існування, ні важка підневільна праця, ні знущання не зламали молодих рабів. Спроба втечі закінчилась невдало, і треба було вичікувати іншого вдалого дня. Майже півроку їм довелося відбути на фермі Щастя. Нарешті вдача посміхнулася до них. Арсен поїхав у місто, Алабая вдалося вдарити каменюкою в голову і закрити у вагончику, а хазяїв, коли вони займалися любощами, як самець і самка, зв’язали.

І все. Більше про рабовласників авторка не нагадує. Вони вже не цікавлять її. Треба зосередитися на подальшому розвитку подій в житті колишніх рабів. За ці півроку у Леся сталася втрата: помер його рідний дідусь, який виховав онука-сироту. Дідусь перед смертю залишив листи, із яких Лесь узнає, що в нього є мати. Незабаром вона приїжджає з Італії на батьківщину. І Лесь не тримає на неї образи.

Хепі-енд відбувається в кінці кінців між Лесем і Вірою. Доречно буде сказати, що не було б щастя, та Щастя допомогло. Їх перебування та випробування на фермі Щастя не тільки загартувало молодих, а також відкрило людські якості, риси характеру один одному. І це їх зблизило.

Повість написана динамічно, вона може бути кіносценарієм. У кожного персонажа свої особливості, своя мова, своє ставлення до обставин, що раз за разом виникають.

В кінці твору авторка не уникає філософських роздумів про події, які відбулися з її героями, про їх долю. Наприклад, про Леся: «А доля дала йому несподіваний хук під дих. Дала прямим текстом зрозуміти, що всі ми – чиїсь раби – або інших людей, або власних пустих бажань. Що свобода – це примара, це морква для голодного віслюка, що втомився вже йти, але треба…».

І ще: «Вже після звільнення із рабства Лесь запитував себе – якби він знав, через яке пекло йому доведеться пройти, аби зрозуміти, ким він є, що йому потрібно від життя, то чи погодився би він на піврічне випробування? Спочатку не міг відповісти, а потім зрозумів, що далекого квітневого дня той Лесь ще не здатен був зробити вибір, і Хтось мудріший, може Той, Кого шанував дідусь, спрямував Лесеву руку до керма… і провів Свого обранця через пекельний вогонь, через мідні труби приниження, через води очищення від неважливого, а наприкінці ощасливив цінним дарунком – свободою бути вільним… Лесь зрозумів, що тільки через біль є путь до осяяння і через забуття самого себе можна себе знайти».

І знову про автора. Про Юлію Чернієнко.

Вважаю, що різні відкриття можна робити якщо не кожного дня, то дуже часто. І для мене таким відкриттям – несподіваним, до речі, – стала молода і дуже талановита Юлія Чернієнко. Вона смілива в літературних пошуках, вона не цурається складних сюжетів, за які не кожен досвідчений письменник візьметься. Що їй залишається побажати? Хай і надалі їй допомагає Господь у її справах!

Опубликовано в категории: Проза, Рецензии
11-10-2017, 18:06

написал: putnik, Комментариев: 193, Новостей: 170, Статус: Пользователь offline
Отличная рецензия. Теперь будем ждать и саму повесть нашей молодой талантливой землячки. smile


--------------------


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.