ДРУЖЕСТВЕННЫЕ САЙТЫ

АВТОРИЗАЦИЯ

 КАЛЕНДАРЬ НОВОСТЕЙ

«    Ноябрь 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 

НОВОСТИ ПУТНИКА

Просмотров: 56

Колючка

Владимир Гринько


Колючка

«От і скінчився ще один день», – подумки відзначив Олександр, йдучи з роботи додому, якщо можна назвати домівкою гуртожиток.

За прохідною його наздогнав Едик із сусіднього цеху, з яким вони мешкали в одній кімнаті. Коротенький худорлявий Едик, користуючись із мовчазності товариша, одразу звів розмову на своє, вже вкотре розповідаючи Олександрові про останні знахідки. В Едика було незвичне хобі – він збирав корені, які в його руках перетворювалися на фантастичних чудовиськ, звірів, казкових героїв.

Едик говорив і говорив, збуджено вимахуючи руками, а Олександра в цей момент хвилювали зовсім інші проблеми. З деякого часу перебування в гуртожитку почало гнітити його. Повертаючись з роботи, він уже не знаходив як раніше, що його парубоцьке життя сповнене особистих принад. Олександр почав дратуватися з найменших дрібниць, а самий гуртожиток тепер здавався йому пустим і непоказним.

–Як ти вважаєш, Сашко, чи варто виставити мені корені? – долетіла до слуху Олександра фраза, змісту якої він так і не добрав.

Раніш він із розумінням ставився до захоплення Едика, та зараз був далеко від усього цього. В нього був, як то кажуть, чемоданний настрій. Однією ногою він ще стояв у гуртожитку, а друга вже ступала на стежку подружнього життя. Друзі-парубки жартували з цього приводу: «Пропав козак для нашого товариства». І вони були недалекі від істини.

Не діставши відповіді на своє запитання і втративши всяку надію, Едик смикнув товариша за рукав.

–Що таке?! Що трапилось?!. – ніби прокинувшись і забувши про саме існування Едика, здивовано спитав Олександр, повертаючись від думок на грішну землю.

–Я питаю, чи варто мені виставити свої корені? – повторив Едик.

Олександр мовчки крокував далі, так що Едик ледь встигав за ним. Уже дійшовши до ганку гуртожитку, він раптом промовив з роздумом:

–Усього три дні…

Едик здивовано подивився на товариша і зрозумів, що той зовсім не слухав його. Едик хотів було образитись та згадав про запрошення на весілля, яке відбудеться рівно через три дні, і зрозумів, що його товариш у думці готується до цієї серйозної події в своєму житті. Вже забувши про корені, Едик щиро шкодував, що Олександр піде з гуртожитку.

Увійшовши до вестибюлю, хлопці побачили на протилежній від входу стіні великий лист білого ватману. Кілька мешканців гуртожитку роздивлялись карикатуру на ньому. Вгледівши друзів, які щойно ввійшли, один із них радо повідомив, показуючи на Олександра:

–А ось і герой дня!

У сатиричному номері «Колючки» було намальовано напівголого хулігана, який розмахував величезними волохатими кулачиськами, погрожуючи мешканцям гуртожитку, а ті злякано визирали з дверей своїх кімнат. Підпис під карикатурою повідомляв: «Порушник громадського порядку Олександр Потапов». Едик і Сашко змовницьки перезирнулись і весело розсміялись. Обидва згадали той день, події якого прислужилися приводом для випуску цього номеру сатиричної газети.

…Стрункі високі тополі гострими верхівками витали в ласкавій синяві неба біля п’ятиповерхового будинку, до якого йшов Олександр. Парубок повертався з суботника добряче стомленим. До того ж вчорашнє побачення розтяглося на всю ніч, і лише на ранок він заскочив у гуртожиток і, піднявши на ноги хлопців, пішов на суботник. Тому зараз він із задоволенням уявив свою кімнату на четвертому поверсі, численних друзів, завжди наповнюючи її гамором і веселощами, і своє ліжко, ще з п’ятниці застелене свіжими простирадлами. Також у його збудженій уяві вкотре за день виникло по-південному смагляве красиве обличчя Люди – тієї самої дівчини, яка так несподівано і владно, як і ця весна, по вінця виповнила життя Сашка тонким ароматом.

На четвертому поверсі Олександр зрозумів, чому ще на першому так тхнуло горілим. На газовій конфорці стояла велика почорніла від кіптяви каструля. Вода в ній википіла, і картопля в мундирах мала такий же чорний вигляд як і сама каструля. Сашко вимкнув газ і, вилаявши в думці нерозторопного парубійка, пішов до кімнати.

Двері були прочинені, і він ще здаля почув гомін кількох голосів, побринькування гітари, характерне для гри в доміно постукування камінців.

– Привіт активному учаснику суботника! – вигукнув Віктор, лежачи на койці з книгою в руках, коли Олександр переступив поріг.

– Наше вам із китицею, – одізвався Олександр.

За столом, попихкуючи цигарками, сиділи доміношники і, не звертаючи уваги на прибулого, відчайдушно «забивали козла». На своїй койці сидів Микола, наспівуючи про «клен опавший» під монотонне побринькування гітари.

Саме так Олександр і уявляв кімнату, як завжди повну друзів. Отже нудьгувати не прийдеться та й відпочити мабуть теж. На його койці був розкиданий майже весь одяг, який вони мали, і поверх усього білий плащ Едика.

– Не інакше як у нашому гардеробі якийсь хлопчина підбирав собі оригінальне вбрання, йдучи на перше побачення… – кинув Олександр.

– …з двадцятою по рахунку дівчиною,– продовжив Микола думку товариша.

– Едика ще не було? – спитав Сашко, розвішуючи одяг.

– Наче не знаєш сам, – знову обізвався Микола, відклавши в бік вкрай раз лагоджену гітару. – Забіг наш Едик десь у плавні і сидить там на купі позаторішнього коріння, з яким він незабаром і припхається в нашу улюблену кімнату і буде щебетати, що якийсь корінь втілює в собі чийсь образ…

– По-моєму, це аж ніяк не гірше заняття, ніж мучити гітару й знущатися з віршів Єсеніна, – докинув із-за шафи Віктор і знову взявся за книгу.

Несподівано всі здригнулися від страшного удару по столу. Здалося, ніби він розлетівся на друзки.

– Генера–а–а–ал! – загорлав рудий здоровило Генка і торжествуючим голосом, мовби пропонуючи умови капітуляції, виголосив: – Ну, що, орли, майнемо у місто?! Така гарна година, а ми тут киснемо!

Пропозиція була прийнята більшістю голосів.

Невдовзі в кімнаті залишилися тільки Сашко та Віктор, який заснув, дійшовши до сьомої сторінки. Олександр розібрав постіль і занурився в свіжі простирадла. Та не встиг він нагріти їх, як у двері хтось постукав. Олександр відчинив.

– Гени у вас нема? Йому дівчина дзвонить.

– Не встигла вона. Передай дівчині, що закис її Гена у гуртожитку, тому й поїхав у місто провітриться.

Олександр зачинив двері і відкинув ковдру.

– Гей, братва, відчиніть! – шарпнув хтось ручку двері з коридору.

Олександр знову відчинив. Напираючи на нього, в кімнату вдерся якийсь хлоп’яга з нижнього поверху.

– Віктор винен червінця, а мені до зарізу потрібні гроші.

– Марна справа, Ти ж бачиш, що він спить?

– Ну то й що, що спить.

– А те, що він спить цілодобово тільки тоді, коли в його кишенях гуляє вітер…

Олександр, випхавши невдоволеного кредитора, знову ліг у постіль.

Та друзів наче прорвало: одному потрібна голка, другому біла сорочка, третьому Миколина гітара. Двері відкривались і закривались, і Олександр підводився, не встигаючи лягти в такт її диявольської музиці.

– Та заберіть ви шафу і всі речі в ній! Беріть усе, що вам необхідно для вашого нормального життя, тільки залиште мене і моє ліжко в покої! – вигукнув Сашко в обличчя черговому другові.

Той, здивовано вислухавши його, визнав за краще мовчки щезнути. Більше ніхто не стукав. Сон важкою брилою почав навалюватися на виснажене тіло. Крізь сторожку дрімоту Сашко вловив, наче хтось вовтузився біля двері, а потім клацнув замок. «Це, мабуть, Едик»,– із полегкістю подумав Сашко.

– Сплять каналії,– у розпачі забурмотів прибулий тремтячим від збудження голосом. – Ні, вони не повинні спати в той час, коли я повернувся з такою знахідкою!

Сашко заскреготів зубами і знесилено розкидав руки.

– Вітю, ти спиш? – затермосив Едик сусіда Сашка по койці, не звернувши уваги на ці зловісні звуки.

Він радісно втокмачував у голову товариша, який просинався, достоїнства знайденого слизького вузлуватого кореня, тикаючи ним в лице, часто повторюючи:

–Лісовик! Лісовик!..

–Де лісовик? Хто лісовик? – мурмотів Віктор спросоння.

–Ма–а–а–ма–а! – загорлав він диким голосом, побачивши перед собою чорне страховисько.

Наче підкинутий сталевою пружиною, Олександр підхопився з ліжка, наштовхнувся на щасливого володаря унікального витвору природи, відштовхнув його і вибіг у коридор, грюкнувши дверима так, що посипалася штукатурка.

– Що це він? Га? – вражено подивився вслід Едик.

А Сашко в цей час біг по коридору, безладно вигукуючи:

– Піду в ліс… Візьму намет на одне місце… Відгороджусь колючим дротом… Підключу струм високої напруги… По–ку–са–а–аю!!!

Олександр ще раз поглянув на карикатуру в «Колючці» і несподівано відчув, як щось і справді кольнуло його в саме серце, і в цей маленький отвір почало проникати щемливе, неясне відчуття – ніби мимо його волі вислизає у нього щось невловиме і дуже дороге.

«Незабаром я мешкатиму в іншому місці,– подумав Олександр,– і хоч ще частенько заходитиму до хлопців, але вже не буду жити цим веселим, багатим на витівки життям серед таких різних і разом з тим безкорисливих і вірних друзів, до яких так звик, з якими ділив усі радощі й знегоди парубоцького буття до зустрічі з Людою».

Ще неясно усвідомлюючи, що в цей час він назавжди прощається з юністю, і ніби шукаючи це ЩОСЬ, яке його чекає в майбутньому, він роззирнувся навкруги і побачив поряд себе притихлого серйозного Едика.

Опубликовано в категории: Проза, Рассказы
24-10-2017, 09:57

написал: putnik, Комментариев: 197, Новостей: 171, Статус: Пользователь offline
Да. Женитьба - шаг ответственный. Можно сказать - прыжок в неизвестность. Нечто похожее на прыжок парашютиста.
Некоторые, впрочем, наловчились уже, и прыгают по множеству раз, и даже получают от этого наслаждение.
Впрочем, я ни на кого не намекаю.
Рассказ понравился. wink


--------------------


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.